«Робимо виставку»: чотири голоси про «Деконструкцію безумовного»
Виставка «Деконструкція безумовного» вже відкрилася — про саму подію, гостей і атмосферу вернісажу ми розповідали раніше. Та коли стихли перші враження, ми повернулися до головного — до самих робіт і до тих, хто їх створив. Ми поговорили з чотирма авторками, студентками магістратури кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва — Дар’єю Пилипенко, Анною Куторжевською, Віталіною Броварською та Анною Кравчук — про те, як народжувалися їхні твори, чому найважче було відступити від «правильного» й що вони відкрили в собі за три тижні підготовки.
«Спершу подумала, що він жартує»
Ідея виникла несподівано — у день перегляду семестрових робіт. «Коли Віктор Андрійович уперше сказав: “Робимо виставку”, я спершу подумала, що він жартує. Але коли зрозуміла, що все серйозно, одразу загорілася», — згадує Дар’я Пилипенко. Схоже враження й у Віталіни Броварської: «Спочатку я подумала, що це жарт, але коли дівчата відповіли “давайте”, ставлення до проєкту змінилося. З’явилося відчуття відповідальності — адже тепер це була не просто оцінка».
Анну Кравчук у той момент навіть не було в аудиторії — вона дізналася про виставку від одногрупниць. «Якщо чесно, я була в шоці. Ми щойно закінчили перегляд, усі втомлені, невиспані — і тут знову підготовка до чогось великого. Ні в кого з нас не було досвіду такої виставки, де представлена ціла серія власних робіт. Це було несподівано, але водночас дуже цікаво».
Часу виявилося небагато. «Дехто з нас думав, що встигне створити ще кілька шедеврів, але виявилось, що в нас є всього три тижні, — розповідає Анна Куторжевська. — Наша група не так переймалась, як Віктор Андрійович: він викладач і знає, які казуси в підготовці можуть бути. Ми не все розуміли, іноді елементарних речей, але не лишалися самі — наставник заспокоював відповідями та поясненнями».
Найважче — зламати академічну звичку
За чотири роки бакалаврату студенток навчили будувати зображення точно, правильно, реалістично. Відступити від цього виявилося найбільшим викликом. «Найважче — це відійти від академічної звички. Іноді ми почувалися курчатами, які вчора з’явилися на світ, — зізнається Анна Куторжевська. — Знаємо, що якщо ламати, то треба робити це правильно; боїмось пустот і починаємо їх заповнювати, боїмось експериментувати, бо страшно зробити помилку».
Для Анни Кравчук слово «деконструкція» тягнеться ще з першого курсу — і довго лякало. «Саме слово ніби означає, що потрібно щось ламати, руйнувати звичну форму. Спочатку нічого не виходить — ні з першого разу, ні з п’ятого. Але з часом ти доростаєш до цієї деконструкції. Сьогодні для мене це вихід із зони звичного — можливість побачити знайомі речі по-новому». Віталіна Броварська дійшла схожого: «Спершу я сприймала деконструкцію як руйнування звичних форм. Проте зрозуміла, що її суть не в руйнуванні, а в переосмисленні». А Дар’я Пилипенко додає, що довелося зламати ще й стереотип «чим реалістичніша робота, тим вона гарніша».
Ключ, який відкрив роботу
Багато робіт починалися не із задуму, а з дії — коли рука випереджає контроль. Для одних це було автоматичне письмо, яке радив куратор, для інших — просто стан утоми, коли відступає внутрішня напруга. «Віктор Андрійович казав: “Якщо важко, можна почати з автоматичного письма, а звідти піде робота і ідеї одна за одною”, — розповідає Анна Куторжевська. — Іноді я могла підняти голову догори, щоб навіть не дивитися на аркуш, і водити по ньому олівцем. Поки бачиш один образ, з нього поступово випливає інший».
Анна Кравчук описує майже те саме, але своїми словами: «Багато ідей народжувалися тоді, коли я була дуже втомлена й хотіла спати. Саме в такому стані перестаєш усе контролювати. Зникає внутрішня напруга, залишається лише щось базове й справжнє. Ти вже не думаєш, як правильно, а просто створюєш — і лише згодом починаєш розуміти, про що насправді ця робота». А Віталіна Броварська вибудувала з цього цілий метод: «Спочатку — форескізи або автоматичне письмо, потім серія ескізів, експерименти з матеріалами, а вже після цього з’являлися композиції».
Інший бік виставки
Про те, що виставка — це не лише готові роботи на стінах, найдетальніше розповіла Анна Кравчук. Саме вона провела нас за лаштунки. «Виставка — це рамки, паспарту, підписи, монтаж і демонтаж. Це поїздки по всьому місту в пошуках потрібного матеріалу, спеціальної фарби для паспарту, рамок нестандартного розміру. Це очікування замовлень, яких може не бути у твоєму місті. Треба ще й пояснювати продавцям, що таке паспарту, навіщо саме така фарба чи матеріал».
За її словами, саме цей невидимий бік виявився найбільшою школою. «У якийсь момент розумієш, що виставка — це величезна командна робота, яка вимагає не лише творчості, а й великої витримки. Інколи потрібно працювати на всі сто відсотків, маючи лише п’ять відсотків ресурсу. Домовлятися, швидко приймати рішення й розуміти, що не все відбувається за ідеальним планом. Саме цей процес навчив мене працювати навіть тоді, коли здається, що ресурсу вже майже немає».
Роботи, за якими стоїть життя
Найсильніше в експозиції — те, що за формальним експериментом стоять реальні переживання. У Анни Куторжевської їх дві. «”Спадщина” створювалась на фоні мого суму за домом; сподіваюсь, у мене вийшло просто показати деконструкцію міста Полтава», — пояснює вона. Друга робота, «Маркери війни», народилася з іншого досвіду: «Мене, як і більшість українців, вибило з колії повномасштабне вторгнення. Тато був у війську, я постійно моніторила новини… певний час мені щодня снилися жахи. Тому з’явилися символи “яблуко-граната” — яблуко як символ свободи та дому». Замість набоїв у кулеметній стрічці художниця зобразила олівці й маркери — «бо художні матеріали набагато краще, ніж справжня зброя».
Віталіна Броварська винесла на виставку кілька робіт різного настрою. Найособистіша — про власне вигорання: «Розділене на фрагменти обличчя символізує внутрішній хаос, втому й боротьбу із собою, а яскраві кольори — спробу приховати цей стан. Сигарета не є пропагандою куріння: це художній символ тимчасової втечі, пошуку хоча б кількох хвилин тиші серед постійного навантаження». Поряд — світліша «Українська мадонна» й «Доля», де прядка й нитка символізують плин часу й нерозривний зв’язок наших виборів із переживаннями.
У Анни Кравчук роботи виростають з інтуїції, а назви приходять уже потім. «”Павільйон Венери” спочатку взагалі не мав назви — я просто малювала дві душі з дуже глибоким зв’язком. Уже під час обговорення ми побачили зв’язок із павільйоном Венери в Софіївці». «Іфігенія в Тавриді» задумувалась як образ сильної, холодної дівчини, «але під час роботи вона стала зовсім іншою — сумною, замисленою. Жест руки на грудях ніби сам підказав історію внутрішнього болю». А «Ніч на Лисій горі» стала для неї образом жіночої сили: «Попри те, що цей образ часто демонізують, для мене він — про сильних жінок, їхню спільність і внутрішню силу».
А в Дар’ї Пилипенко той самий інтуїтивний метод дав протилежний, майже ігровий регістр. Її «Зіпсований телефон» — про інформаційний хаос: комплімент «Ганна така гарна!» кожна наступна людина перекручує через слова на літеру «Г» — «горда», «груба», «гнівна», зрештою «гидка», аж поки героїня вирішує ігнорувати токсичний шум: «А мені фіолетово!». Інша робота, «Натюрморт», згадує Далі. Саме тут стався епізод, який вона запам’ятала: «Віктор Андрійович попросив прибрати реалістичність і додати “хаосу”. Я засмутилася, але за 15 хвилин на цьому імпульсі все переграла».
Про наставника
Усі чотири окремо говорять про манеру вчителя — не диктувати, а вести. «Він не нав’язує готових рішень, а допомагає знайти власний шлях», — формулює Віталіна Броварська. «Для мене найцінніше те, що він завжди підтримував експеримент, — додає Анна Кравчук. — Ще з першого курсу він навчав нас мислити ширше, бачити красу не лише в ідеальності, а й у природності, асиметрії, навіть у хаосі». Дар’я Пилипенко згадує його відданість: «Я безмежно вдячна за те, що він приходив в університет поза годинами своїх пар, просто щоб допомогти завершити складні композиції».
Але найточніше суть цього художника переказала Анна Кравчук — однією його фразою, яку добре запам’ятала. «Це навіть не порада, але вона показує його як людину-митця: “Якщо я перестану чимось цікавитися і дізнаватися щось нове — я просто помру”».
Що відкрили в собі — і що далі
Головним підсумком стала не нова техніка, а зустріч із власним голосом — і різні авторки пройшли цей шлях по-різному. Найчесніше про сумніви сказала Анна Кравчук: «Напевно, поки що лише частково [відчула себе художницею]. У мене ще є певний сором перед власними роботами». Поворот стався на відкритті: «Коли прийшли перші гості, серед них рідні та близькі, я зрозуміла, що вони дивляться на мене вже не як на доньку чи подругу — як на художницю. Саме ця виставка дала мені сміливість сказати: “Так, це мої роботи. Це я їх створила”. Робота не обов’язково має бути ідеальною, щоб бути вартою виставки».
Для Дар’ї Пилипенко підсумок теж про голос: «Раніше я була переконана, що деконструкція — це взагалі не моя естетика, але цей досвід відкрив нові горизонти». Віталіна Броварська відкрила смак до експерименту, а Анна Куторжевська винесла довіру до самого процесу — розуміння, що з невизначеності й страху «пустот» народжується робота, варто лише почати вести олівцем по аркушу.
Цей намір уже має ґрунт: ще на відкритті студентки отримали пропозиції показати «Деконструкцію безумовного» на інших майданчиках. «Спочатку — азарт: “О, це круто, можна їхати далі!” — ділиться Анна Кравчук. — Але водночас це знову велика відповідальність. Тепер я вже знаю, що цей шлях того вартий». Схоже, для чотирьох художниць це не фінал історії, а її початок.
